Люди і природне середовище

§ 2. Основні форми взаємодії людини і суспільства з природним середовищем

Взаємодія людини і суспільства з природним середовищем зав­жди існувала і відбувалась у тих чи інших формах. Природне сере­довище є умовою і засобом існування людини в усіх формах його сутнісних проявів: місцем проживання та розміщення різних об’єк­тів, продовольчим і харчовим засобом, сировинним та енергетич­ним джерелом, культурними, естетичними, духовними та іншими умовами людської життєдіяльності. Природний простір є місцем розміщення та облаштування суспільства, територією держави з визначенням меж поширення його влади, обладнання комуніка­ційних засобів для забезпечення міжспільнотних і міждержавних відносин тощо.

Залежно від цілей та потреб, що задовольняються засобами при­роди, можна виділити такі форми взаємодії людини і суспільства з природою. Перша — задоволення людиною своїх фізичних, біоло­гічних та інших тілесних потреб на засадах перебування у природ-

ному середовищі та споживання природних засобів. її називають біологічною формою взаємодії людини з природним середовищем. Друга — споживання існуючих, відтворення і заміна споживаних та створення з використанням природних властивостей та за допомо­гою природи нових об’єктів для задоволення матеріальних потреб людини і суспільства. Цю форму називають економічною взаємо­дією з природою. Третя — охорона природного середовища, голов­ною метою якої є збереження людини як виду та її навколишньо­го природного середовища. Ця широко визнана в останнє півсто­ліття форма названа екологічною взаємодією людини і суспільства з природою. Четверта — культурне й естетичне сприйняття приро­ди і на цій основі духовне співіснування та проникнення в суть природного середовища. її можна розуміти як духовну форму вза­ємодії людини з природою.

Зазначені форми взаємодії людини і суспільства з природою іс­нували й існують одночасно, взаємообумовлюючи одна одну, але в окремі періоди одні з них визнавались переважними, а інші — від­сувались на другий план. Тому одним формам взаємодії суспільс­тва з природою надавалося філософсько-теоретичне обгрунтуван­ня, а інші залишались без концептуального визначення. Так, у ста­родавні часи природа розглядалась як найвище ідеальне утворення божого розуму, недосяжне для людини, й тому вона вище людини, яка повинна підкорятись природі. У середньовіччя переважали на­туралістичні концепції форм існування людини і суспільства у при­родному середовищі, за якими людина і природа розглядалися як рівні «партнери» природного походження. Індустріальний період розвитку суспільства концептуально змінив погляди людини на се­редовище свого існування, за якими природа сприймається як скарбниця, з якої можна черпати її багатства для забезпечення пот­реб людини і суспільства. Постіндустріальний період висунув філо­софські концепції перетворення природи і створення штучного со­ціально-природного середовища, де людина є «творцем» природи, а тому посідає над природою.

Із зазначеного випливає, що функціонування природи й розви­ток суспільства перебувають у нерозривному взаємозв’язку. Це від­бувається на засадах діалектичної єдності та боротьби протилеж­ностей. При цьому певні форми такої взаємодії, від обожнення природи та біологічного існування в ній, перебування у її середо­вищі та простого споглядання закономірностей функціонування природи до необмеженого споживання природних ресурсів та пе­ретворення самої природи, призвели до переходу кількісних нако­пичень у якісний стан як природи, так і суспільства.

Слід зазначити, що у природничих та гуманітарних наукових дослідженнях найбільш детально представлена економічна й еколо­гічна форми взаємодії людини і суспільства з природним середови­щем. Інші форми викладені як самі по собі зрозумілі для існуван­ня людського суспільства у природному оточенні або поєднуються з «основними». Такий підхід до цієї проблеми пояснюються тим,

що основним колом суспільних відносин були і залишаються еко­номічні й екологічні форми взаємодії суспільства з природою як найбільш тісно взаємозалежні один від одного.

Звичайно, на перше місце завжди висувалися відповідні еконо­мічні форми природокористування як безпосередні умови та засо­би існування людини і суспільства. Таке становище об’єктивно випливає з того, що природоохоронна форма взаємодії суспільства з природою сама по собі не передбачає достатніх засобів задово­лення усіх її потреб. Тому вона є вторинною за походженням і вик­ликана не стільки обсягами тілесних потреб людського організму, скільки обсягами суспільних запитів, не завжди раціональних і ро­зумно обмежених, що багаторазово перевищують нагальні людські потреби. Використання природних ресурсів спрямоване на задово­лення економічних інтересів людини і суспільства. Збереження різ­номаніття природи та якості навколишнього середовища забезпе­чує їх екологічні інтереси. Проте взаємозв’язок і взаємодія еконо­мічних та екологічних інтересів найбільш повно й оптимально мо­жуть задовольняти потреби людини і суспільства. Тому мета і спря­мованість зазначених інтересів максимально зближують їх.

Однак економічні та екологічні інтереси об’єктивно суперечли­ві, їх зближення, а тим паче поєднання, є надзвичайно складним. Суть такої суперечності полягає у тому, що використання природ­них ресурсів для задоволення матеріальних потреб здійснюється на засадах економічних законів розвитку суспільства, а охорона при­родного середовища спирається на природні закони його функціо­нування 1 . Водночас і економічні закони розвитку суспільства, і природоохоронні закономірності збереження природного середо­вища є об’єктивними.

В життєдіяльності людини і суспільства протиріччя між еконо­мічними й екологічними інтересами знаходять прояв у наступному: чим більше природних ресурсів вилучається з природного середо­вища для задоволення матеріальних потреб людини і суспільства, тим гірше якісний стан природного середовища, що знижує еколо­гічні умови існування людини і суспільства. Підкреслимо, що і економічні, і екологічні інтереси є однаково значущими для люди­ни і для суспільства. Тому задоволення одних інтересів повинно враховувати інші інтереси. Ними не можна вільно поступатися, наприклад, шляхом збільшення чи скорочення одних інтересів по­рівняно з іншими. Навпаки, їх пропорційна залежність об’єктивно закладена у закономірностях існування людини за рахунок природ­них багатств.

Нехтування або ігнорування вказаної закономірності призво­дить не тільки до кризи існування природи, а й до кризи буття са­мої людини як природної субстанції, суспільної кризи існування національних спільнот і кризи людства у планетарному масштабі.

1 Див.: Приррдноресурсовое право и правовая охрана окружающей среды: Учебник/ Под ред. В. В. Петрова. — М., 1988. — С. 7.

Це підтверджується усією історією розвитку суспільних відносин у взаємодії з природою протягом XX ст., у період так званої науко­во-технічної революції чи науково-технічного прогресу. У зазначе­ний період людство створило надзвичайно високовиробничі засо­би освоєння природних багатств. їх використання призвело до масштабного впливу на природне середовище, що змінило струк­туру і технології виробництва, різко підвищило використання зе­мельних, водних, лісових і мінеральних ресурсів, значною мірою збільшило енергоспоживання, у тому числі природного походжен­ня тощо.

Проблема ускладнилась збільшенням кількості населення на планеті, а отже, зростанням обсягів використання природних ре­сурсів для задоволення продовольчих та інших матеріальних потреб людства. Тепер вже достовірно відомо, що природні багатства не є безмежними і невичерпними. Ними можна забезпечити потреби обмеженої кількості населення планети. Тому гостро постала проб­лема врегулювання чисельності національних спільнот Китаю, Ін­дії, Індонезії, Шрі-Ланки та інших азіатських країн, а також дея­ких країн африканського континенту.

Значно погіршила стан взаємодії суспільства з природою відход-ність господарської діяльності. На відміну від безвідходної «діяль­ності» природи, наділеної властивістю замкнутого циклу обміну речовин, споживання природних ресурсів у результаті господар­ської діяльності призводить до повернення у природне середовище величезного обсягу відходів. їх маса зросла до такої кількості, що природне середовище не тільки не здатне розмістити їх, а й втра­тило можливість саморегуляції й самовідтворення. За оцінками віт­чизняних та зарубіжних фахівців, якщо людство не подолає проб­лему переробки й утилізації господарських та інших видів відходів, не навчиться ефективному поводженню з відходами, то воно може загинути від їх негативного впливу.

Системна деградація природного середовища, викликана пору­шенням природноресурсової та природоохоронної рівноваги, приз­вела до глибокої екологічної кризи у планетарному масштабі. Це суттєво вплинуло на перегляд концептуальних засад взаємодії сус­пільства з природним середовищем. Попередні концепції в основ­ному спирались на теологічні погляди «кінцевості існування при­роди та людського життя», що допускали використання людиною даної їй Богом природи стільки, скільки ним дано, наприклад, на засадах концепції «екологічного євангелізму». Протягом XX ст. з’явилось чимало концептуальних поглядів, спрямованих на врегу­льоване й обмежене природокористування, наприклад, на засадах концепції «обмежень зростання» науково-технічного прогресу та народонаселення, й на цій основі збалансування можливості при­роди і потреби суспільства. Такі теоретичні погляди можна було б втілити на практиці, якби розвиток науково-технічного прогресу та збільшення кількості населення не мали об’єктивного характеру, не залежного від волі та свідомості людини і суспільства.

Залишаючи величезну кількість природно-наукових і соціально-філософських поглядів на природокористування та природоохоро-ну без детального розгляду, слід все ж зазначити, що світове спів­товариство вступило у XXI ст. із сталим усвідомленням необхіднос­ті раціоналізації й оптимізації природокористування, відмови від використання певних видів природних об’єктів та заміни їх штуч­ними засобами, збереження та відтворення природних ресурсів, всеосяжної охорони та оздоровлення довкілля, захисту природного та соціального середовища існування людини і суспільства тощо. У глобальному масштабі це усвідомлення знаходить прояв у наданні природі можливості самовідтворюватись і забезпечувати стабіліза­цію якості довкілля, гуманізації відносин щодо використання та охорони природного середовища, обмеженні та екологізації госпо­дарської діяльності, відмові від використання природних ресурсів для мілітаристських цілей, виробництва озброєння та застосування військових технологій, що негативно впливають на природне сере­довище, зміцненні всесвітнього руху за якісне довкілля тощо.

Зазначене усвідомлення значною мірою притаманне український національній спільноті, яка зазнала наслідків Чорнобильської ка­тастрофи. Подолання наслідків цієї катастрофи та відтворення при­родних ресурсів радіоактивно забруднених територій потребує знач­них обсягів науково-технічних заходів, матеріальних та фінансових затрат і тривалого часу. Українська держава перша у світі добровіль­но відмовилась від ядерної зброї, що гідно і справедливо оцінено світовою спільнотою з погляду не тільки зниження ядерної небез­пеки, а й скорочення витрат природних ресурсів на подальше без­глузде і безрозсудне ядерне озброєння.

Источник