41. Сутність людини та характеристика людини в природі
Відповідно призначення людини – це прагнення до єдності, гармонії об’єктивного і суб’єктив-ного, скінченного і нескінченного в собі і в світі.
Розуміння людської сутності як єдності – біологічної, соціальної і духовної – дозволяє відповісти на запитання, що означає “жити по-людськи”. Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постоійно взаємодоповнювали одна одну. Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу. Саморозвиток людської цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності, свободи з світовою універсальністю — ось у чому полягає вищий смисл життя людського.
Людина пройшло складний та багатоступеневий розвиток в своєму становленні, в своїй історії, кожен крок в якій підкреслював особливість та трансцендентність людини..
Людина невід’ємна частина природи, ми є наслідком світового природничого процесу, результатом котрого є життя в різних її формах, і ми в свою чергу, є формою цього життя, як тваринний, як і рослинний світ. Підкреслюючи взаємини людини з природою, варто звернути на вже зазначену схильність людини до праці, яка саме й свідчить про одночасну з єдністю, відокремленість людини від природу. Будучи дитям, людина одночасна є творцем, вміючи створювати матеріальні і нематеріальні цінності.
Людина може і повинна жити в гармонії з природою, про свідчить наша історія, котра говорить про те, що діяльність людини може реалізовуватись в унісон з природою, і людське щастя багато в чому визначається саме цим критерієм. В той самий час, бурхливий розвиток цивілізаційної діяльності призвів до експлуатації природи людиною і сьогодні ця проблема стає однією з найфундаментальніших.
Людина ніяк не може зрозуміти, що в її відносинах з природнім світом є лише два шляхи: або йти з ним по шляху співдружності, або при спробі підкорити його знищити самого себе. Духовний та емоційний контакт з навколишнім середовищем, в котрому є величезна потреба людини відіграє надзвичайно важливу роль в житті людини.
Сьогодні ми далеко відійшли від тваринного світу, однак і досі не зрозуміли, що біологічна сутність людини в багатьох випадках і особливо на підсвідомому рівні і досі бере над нами верх, ми вперто намагаємося йти дорогою власного протиставлення з природнім світом, не розуміючи, що багато відповідей на наші питання і заспокоєння наших страхів та переживань знаходяться саме в ньому.
43.Сформулюйте сутність історичного процесу.
Питання сенсу історичного процесу є актуальним, виходячи із сучасної суспільно-політичної ситуації, яка складається в світі на сьогоднішньому етапі, оскільки в ХХст., яке завершуєть відбулись світові війни, які понесли за собою мільйони життів, незважаючи на те, що Європа в цілому, є християнською державою і мала б дотримуватись у політичних відносинах моральних вимог християнства. Сучасні політичні відносини — це силові відносини, в яких свою волю диктує сильніший, той хто є економічно і мілітарно більш забезпечений, хоча всюди говориться про права людини і демократію. Ця обставина свідчить про кризу християнських цінностей і християнської церкви в Європі і релігійних цінностей взагалі, оскільки в зовнішніх і внутрішніх суспільно-політичних відносинах панує нетерпимість і боротьба, яка часто завершується трагічно. Звідси і постає питання про сенс буття як окремої людини, так і суспільства чи людства в цілому. Виходячи із цього, питання сенсу історичного процесу, яке належить до галузі філософії історії, зачіпає ряд загально-філософських проблем, без вирішення яких неможливе вирішення сенсу історичного процесу.
Дослідження проблеми сенсу історичного процесу в філософ історії М.Грушевського має значення і викликає зацікавленість уже з того приводу, що він як ніхто інший в українській інтелектуальній традиції дослідив глибинні корені історичного процесу українського народу, його психологію, спосіб мислення і сприйняття світу, його основні цінності і ідеали, а останні безперечно пов’язуються із змістом самого протікання історичного процесу. То ж для того, щоб краще зрозуміти себе, щоб планувати щось в майбутньому необхідно знати своє минуле.
Сенс історичного процесу слід шукати в самому соціумі, а не десь поза ним. Проте сам історичний процес пов’язаний із народом, з його територією, яку він населяє, а взаємодія народу і території реалізується в культурі. Історичний процес, процес життя є єдністю цих трьох начал, які корелюють одне одного. Дослідники відмічають, що «…народ та історія перебувають у кореляції: історичний сенс має внутрішні сили творення долі самого народу, однак ця кореляція зі сторони історії не є фатальною, і народ може звільнитись від неї через розвиток освіти, і сам уже корелювати історичний сенс; причому доля народу, яка залежить від різноманітних факторів не є тотожня сенсу історії. Сенс в історії може покладати людина, направляючи свою діяльність в ту чи іншу сторону, однак і сам історичний процес може мати власний сенс і власну мету
Источник
Природа і сутність людини
Природа людини глибоко суперечлива, тому людина завжди ви сту Пает загадкою для самого себе. З одного боку, людина — істота фізичне, тілесне, підпорядковане всіма законами біології та фізіології. Він обуріваємий потягами, у ньому сильні несвідомі імпульси, що їм володіють інстинкти і пристрасті, він легко впадає в страх і гнів. З іншого боку, людська природа являє нам свідомість, розумність, здатність ясного розуміння і осмислення обставин. Людина демонструє здатність бути моральним, підніматися над своїми природними потягами і робити вільний вибір. Свідомість, розум і воля притаманні природі людини.
Саме ця двоїстість завжди змушувала філософів шукати сутність людини, що відрізняє її як особливу істоту від біофізичних проявів його природи.
У філософії антропології сформувалося три основні версії відповіді на це питання.
1. Сутність людини духовна. Ця версія характерна для всіх релігійних та езотеричних вчень. Відповідно до неї справжня самість людини не має відношення до емпіричному світі. Так, у відповідності з християнством Бог наділяє людину єдністю духу і душі, здатних піднятися над інстинктами і тілесними вимогами, а також над будь-якими спокусами матеріального життя. Людина духовний й тому здатний панувати над плоттю. Згідно з езотеричними вченнями істинне «Я» людини — духовна монада — просто змінює з життя в життя різні тіла, які служать лише засобом для самовдосконалення.
2. Сутність людини-розум. Цю версію сформувалася в Новий час. Вона припускає, що розум — особлива самостійна інстанція і людина відрізняється від тварин саме розумом — умінням логічно мислити, пізнавати себе і світ. Разум дозволив людині виділитися із тваринного світу, використовуючи сили самої природи, і він же заставу майбутнього щастя і прогресу в суспільстві.
3. Сутність людини — предметно-діяльна, соціокультурна. Визначальну роль в утвердженні цієї версії зіграли роботи Карла Маркса. Людина виступає тут як істота, яка не пасивно пристосовується до природи, а активно пристосовує природу до власних потреб. Він переробляє її в трудовому процесі, ставить все нові й нові цілі, створює «друге, олюднених природу» — світ культури. У праці, перетворюючи навколишню дійсність, людина і проявляє себе як розумний і вільний, бо діє «за мірками будь-якого виду, у тому числі і за законами краси». Будучи істотою трудовим, людина виступає і істотою соціальним. Він не може працювати поза спілкування. Підкорення природи і перетворення її в культуру повязане з постійним взаємодією людей, з формуванням соціальних груп. Тому сутність людини — це «сукупність всіх суспільних відносин». Чи не біологічні риси людини визначають найістотніше у ньому, а його соціально-групова приналежність.
Проблема сутності людини органічно повязана з вирішенням питання про його походження, проблемою антропогенезу.
Виникнення людини — загадка, яка на сьогодні не має відповіді.
У наші дні піддана серйозній критиці еволюційна теорія Дарвіна, згідно з якою людина є безпосереднім нащадком однієї з гілок вищих приматів. Багато питань зявляється і при логічному розгляді версії про трудове походження людини. Чому тільки одна гілка приматів перетерпіла настільки потужну трансформацію, перестала біологічно пристосовуватися до природи і почала пристосовувати її до себе? Чи існував якийсь біологічний поштовх, що привів до якісної зміни мозку? У свій час висувалася ідея, що людство виникло в Африці, а поштовхом до її появи на світ був підвищений рівень радіації в одному з районів, де й почалося «перетворення мавпи в людину». Але навіть якщо мавпи-мутанти почали поступово здійснювати трудоподобние операції, як могли вони зробити працю систематичним, не маючи розвиненого свідомості, здатного ставити цілі і утримувати на них увагу? Зазвичай вважається, що праця, свідомість і мова виникають практично водночас. Однак зовсім незрозуміло, якої з перерахованих моментів грав провідну роль. Ці труднощі призводять до того, що сучасна думка починає все більше звертатися до версій, які довгий час вважалися повністю ненауковими і
тому не розглядалися всерйоз. Одна з таких версій — привнесення розуму на нашу планету космічними прибульцями. Інша версія походження людини грунтується на древні езотеричні уявлення, відповідно до яких Космос живе за циклічним закону.
Проблема антропогенезу є темою багатьох наукових і дискусій і філософських досліджень.
Источник